Адвокат з договірного права в Alanya та договірне право
Договірне право регулює, як виникає зобов’язальне правовідношення, встановлене взаємними та узгодженими волевиявленнями сторін, як воно має виконуватися та які засоби правового захисту доступні в разі його порушення. У спорі перше питання, яке визначає подальший порядок дій, — це не те, що написано в договорі, а до якого типу договору він належить: кваліфікація одночасно впливає на застосовний строк позовної давності, правила доказування, компетентний суд та кроки, які мають бути вчинені до подання позову.
Друге визначальне питання — це характер порушення. У разі невиконання зобов’язання або неналежного його виконання закон надає кредитору не одне право, а альтернативні права, що виключають одне одного; вибір права, яким він скористається, також змінює обсяг шкоди, якої можна вимагати. Час здійснення вибору також важливий: закон вимагає, щоб після безрезультатного спливу строку, наданого для відмови від виконання та розірвання договору, про це волевиявлення було негайно повідомлено.
По-третє, питання про те, чи був договір укладений у дійсній формі, може порушуватися на будь-якому етапі. Недотримання вимог щодо форми, дефектність волевиявлення, відсутність повноважень на представництво або нав’язування умов, односторонньо підготовлених іншою стороною, можуть перешкоджати настанню правових наслідків положення, викладеного в тексті. Тому при оцінці вимоги, що випливає з договору, досліджується не лише сам текст, а й спосіб його укладення.
Основні напрями практики
Основні сфери спорів у договірному праві
Спори, що виникають із договорів, не випливають з одного розділу одного закону. Загальні положення Кодексу зобов’язань застосовуються до кожного договору; до них додаються положення, специфічні для типу договору, торговельне законодавство, якщо сторони є комерсантами, та законодавство про захист прав споживачів, якщо інша сторона є споживачем. Для сторін одного й того самого договору можуть діяти різні правові режими, що також змінює кроки, які необхідно здійснити до звернення до суду.
Укладення договору, його форма та тлумачення
Договір укладається шляхом взаємного та узгодженого волевиявлення сторін. Волевиявлення може бути явним або неявним. Закон встановлює, що якщо інше не передбачено законом, дійсність договору не залежить від дотримання будь-якої форми; форма, передбачена законом, за загальним правилом є формою дійсності, і договори, укладені без дотримання цієї форми, не породжують правових наслідків; випадки, коли закон вимагає певної форми лише для цілей доказування, становлять виняток із цього правила. Тому поширене твердження, що «договір, не укладений у письмовій формі, є недійсним», є помилковим — проблема найчастіше полягає не в дійсності, а в доказуванні.
У випадках, коли закон вимагає письмової форми, її елементи додатково врегульовані: у договорах, які мають укладатися у письмовій формі, обов’язково має бути підпис особи, яка бере на себе зобов’язання. Щодо надійного електронного підпису закон містить два окремі положення: надійний електронний підпис замінює письмову форму та породжує всі правові наслідки власноручного підпису. Це має важливе обмеження: відповідно до законодавства про електронний підпис, правочини, для яких закон вимагає офіційної форми або спеціальної процедури, не можуть вчинятися із застосуванням надійного електронного підпису. Тому перехід права власності на нерухоме майно, договір про зобов’язання продати нерухомість і порука не можуть бути оформлені за допомогою електронного підпису.
Для деяких договорів закон встановлює суворішу форму. Договір купівлі-продажу нерухомості та договір про зобов’язання продати нерухомість підлягають офіційній формі, а договір про переважне право купівлі — лише письмовій формі; ці три випадки не регулюються однаково. Твердження про те, що договір купівлі-продажу нерухомості може бути укладений виключно в управліннях земельного кадастру, також втратило актуальність: після внесення змін у 2022 році нотаріуси також можуть оформлювати договори купівлі-продажу нерухомості.
Щодо тлумачення договору закон встановлює правило пріоритету: при визначенні виду та змісту договору, а також при його тлумаченні, незважаючи на слова, використані сторонами помилково або для приховування їхніх справжніх намірів, враховується їхня дійсна та спільна воля. У судовій практиці визнається, що заголовок, зазначений у тексті, не визначає виду договору, а фактична поведінка сторін береться до уваги при тлумаченні; це є наслідком зазначеного положення.
Виконання зобов'язання, черговість виконання та прострочення
Щодо виконання зобов'язання постають два питання: коли та в якій черговості.
Настання строку виконання зобов'язання визначає момент, з якого кредитор може вимагати виконання. Якщо строк виконання не визначений сторонами або не випливає з характеру правовідносин, зобов'язання стає таким, що підлягає виконанню, у момент його виникнення. Для того щоб боржник, який не виконав зобов'язання, що підлягає виконанню, вважався таким, що прострочив, у зобов'язаннях, що виникають із договору, за загальним правилом необхідна вимога кредитора. Закон окремо передбачає випадки, коли вимога не потрібна: якщо день виконання був спільно визначений сторонами, а також якщо одна зі сторін на підставі права, застереженого в договорі, визначила день виконання шляхом належного повідомлення. У цій же нормі встановлено прострочення без вимоги для зобов'язань, що виникають із делікту та безпідставного збагачення.
Значення вимоги полягає не лише у визначенні моменту прострочення: вона також визначає початок нарахування процентів за прострочення та момент, з якого можна скористатися альтернативними правами. Найпоширенішою помилкою на практиці є подання позову без вимоги та вимога процентів з дати подання позову.
Питання черговості закон вирішує під заголовком "черговість виконання": сторона, яка вимагає виконання двостороннього договору, повинна, якщо за умовами та особливостями договору вона не має права виконати зобов'язання пізніше, вже виконати своє зобов'язання або запропонувати його виконання. На практиці це заперечення називають "exceptio non adimpleti contractus" (заперечення про невиконання договору); закон цього терміна не вживає. Те, що боржник не впадає у прострочення у разі застосування цього заперечення, у законі також не зазначено; це визнається в доктрині.
Випадок, який закон називає "неплатоспроможність", слід відрізняти від попереднього — вживаний на практиці термін "aciz" не є терміном закону. Якщо у двосторонньому договорі одна зі сторін стає неплатоспроможною і, зокрема, внаслідок її банкрутства або безрезультатності звернення стягнення на її майно, право іншої сторони опиняється під загрозою, ця сторона може утриматися від виконання свого зобов'язання та, якщо протягом розумного строку не буде надано бажаного забезпечення, відступити від договору.
Порушення договору та припинення
У разі невиконання зобов'язання або неналежного його виконання закон передбачає перекладення тягаря доказування: боржник зобов'язаний відшкодувати завдану шкоду, якщо не доведе, що йому не може бути поставлена жодна провина. У цьому полягає відмінність від деліктної відповідальності — там потерпілий доводить свою шкоду та вину заподіювача шкоди. Щодо вини ці два режими є повними протилежностями.
Закон також передбачає, що положення про деліктну відповідальність за аналогією застосовуються і до випадків порушення договору. Практичним наслідком цього є те, що коли розмір шкоди не може бути точно доведений, він визначається на розсуд судді, і правила про зменшення також застосовуються в цьому випадку.
Межа угод про звільнення від відповідальності врегульована окремо, і правило та виняток не слід змішувати. Заздалегідь укладена угода про те, що боржник не нестиме відповідальності за свою грубу вину, є нікчемною. Якщо послуга, професія чи ремесло, що вимагають фахової кваліфікації, можуть здійснюватися лише з дозволу, передбаченого законом або наданого уповноваженими органами, то заздалегідь укладена угода про те, що боржник не нестиме відповідальності за свою легку вину, також вважається нікчемною. Щодо зобов'язань, що випливають з договору про надання послуг, існує ще окремий випадок нікчемності. Натомість відповідальність за дії допоміжних осіб за загальним правилом може бути заздалегідь скасована договором; закон усуває цю можливість лише у випадках, коли послуга вимагає фахової кваліфікації та може здійснюватися лише з дозволу.
Щодо припинення необхідно розрізняти два шляхи. У разі відступлення від договору сторони взаємно звільняються від обов'язку виконання і можуть вимагати повернення того, що було виконано раніше; закон висловив цей наслідок саме такими словами, а кваліфікація "зі зворотною дією" не є терміном закону. Розірвання договору ж властиве договорам із триваючим виконанням: закон окремо зберіг за кредитором право на розірвання договору у разі прострочення боржника за договорами із триваючим виконанням, виконання яких уже розпочалося.
Штрафна умова, порука та забезпечення
Установу, яку закон називає "неустойкою", врегульовано у трьох проявах: альтернативна неустойка, неустойка, що додається до виконання, та відступна неустойка. Ця відмінність є визначальною, оскільки вона визначає, чи може кредитор вимагати як виконання основного зобов'язання, так і неустойку. Закон передбачає, що якщо інше не випливає із договору, кредитор може вимагати або виконання, або неустойку. Випадок, коли можна вимагати обидва, обмежений вузькою формулою — невиконання зобов'язання у визначений час або у визначеному місці — і вимагається, щоб кредитор не відмовився явно від свого права або не прийняв виконання без застережень.
Найважливіше положення щодо розміру неустойки стосується втручання судді: "Суддя з власної ініціативи зменшує неустойку, яку він вважає надмірною." Дієслово, обране законом, є примітним — у всьому Законі про зобов'язання форма "зменшує" в такому способі вживається лише в цьому положенні; в інших положеннях щодо зменшення використовується форма, що надає судді розсуд. У торговельних справах торговельне законодавство передбачає, що боржник, який має статус торговця, не може вимагати від суду зменшення надмірної неустойки. Відносини між цими двома положеннями не врегульовані прямо в текстах законів.
Порука є одним із договорів, які найсуворіше регламентовані законом щодо форми. Договір поруки повинен бути письмовим, а максимальна сума відповідальності поручителя, дата поруки та, за наявності, волевиявлення бути солідарним поручителем повинні бути зазначені власноруч поручителем; порука, вчинена з недотриманням цих умов, є недійсною. Така сама форма вимагається для обіцянки поручитися та для спеціального доручення на надання поруки. Подальші зміни, що збільшують відповідальність поручителя, також підлягають дотриманню тієї самої форми.
Для поручительства одружених осіб за загальним правилом вимагається письмова згода другого з подружжя, і ця згода має бути надана до або принаймні в момент укладення договору. Це правило не є категоричним: якщо судом винесено рішення про окреме проживання або якщо в одного з подружжя виникло законне право на окреме проживання, згода не вимагається. Закон також не вимагає згоди другого з подружжя щодо порук, наданих власником комерційного підприємства, зареєстрованим у торговельному реєстрі, учасником або керівником комерційного товариства у зв'язку з підприємством або товариством, порук ремісників та майстрів, зареєстрованих у реєстрі ремісників і майстрів, у зв'язку з їхньою професійною діяльністю, а також щодо деяких видів кредитів. Слід звернути увагу на дві умови разом: наявність запису в реєстрі та зв'язок поруки з підприємством або товариством. Самого статусу недостатньо. Якщо та сама особа, не змінюючи свого статусу, поручається за особистий борг третьої особи, згода другого з подружжя знову вимагається. Оскільки ці випадки є найпоширенішими на практиці, твердження про те, що "згода другого з подружжя є обов'язковою у будь-якому випадку", є неправильним.
Щодо строку закон передбачає максимальний строк для поруки, наданої фізичною особою; після спливу цього строку порука припиняється автоматично, і строк починає перебігати з моменту укладення договору поруки. Продовження можливе лише не раніше ніж за один рік до закінчення строку та за умови письмової заяви, складеної з дотриманням форми поруки. Для поруки, наданої юридичною особою, такого максимального строку не існує.
Покроковий процес
Як розглядається спір, що виникає з договору?
Кваліфікація договору та відносин
Перший крок — не прочитати текст, а кваліфікувати правовідносини. Кожен із типів договорів, врегульованих законом, підпорядковується власним спеціальним положенням; кваліфікація визначає строк позовної давності, режим недоліків і передачі, умови розірвання та, у деяких випадках, вимогу щодо форми. Заголовок, зазначений у тексті, не є визначальним для такої кваліфікації.
Щодо предметної юрисдикції справи, що виникають із договорів, за загальним правилом розглядаються судом першої інстанції у цивільних справах. Існують три важливі винятки: спори, які згідно з торговельним законодавством вважаються комерційними, належать до суду першої інстанції у комерційних справах; спори, що виникають зі споживчих правочинів, — до суду у справах захисту прав споживачів; а спори, що виникають із трудового договору, — до суду у трудових спорах. Правила щодо предметної юрисдикції належать до публічного порядку і не можуть бути змінені волею сторін; суд зобов'язаний перевіряти відсутність у себе юрисдикції з власної ініціативи на будь-якій стадії провадження. Торговельне законодавство також передбачає спрощення: якщо в певній місцевості немає суду першої інстанції у комерційних справах, відсутність посилання на правило про предметну юрисдикцію не тягне за собою постановлення ухвали про відсутність юрисдикції.
Наслідки кваліфікації не обмежуються цими трьома категоріями. Один і той самий текст може бути комерційним правочином для однієї сторони та споживчим — для іншої; у такому разі кроки, які необхідно здійснити до подання позову, визначаються окремо щодо кожного відповідача. На цьому етапі спільно досліджуються текст договору, додатки, за наявності — рамкова угода, документи про замовлення та передачу, рахунки-фактури й платіжні документи, а також документи, що підтверджують правовий статус сторін. Якщо кваліфікацію здійснено неправильно, наслідок є не лише процесуальним — покладення на неправильний строк позовної давності може призвести до втрати права по суті.
Щодо територіальної юрисдикції загальним правилом є суд за місцем проживання відповідача. Для справ, що виникають із договорів, закон додає альтернативну юрисдикцію: позов також може бути пред'явлений до суду за місцем виконання договору. Однак випадки виключної юрисдикції зберігаються: у справах про речові права на нерухоме майно юрисдикцію має лише суд за місцезнаходженням нерухомого майна, і щодо таких питань не може бути укладена угода про підсудність — це положення є визначальним у справах про купівлю-продаж нерухомості та обіцянку продажу. Можливість укладення угоди про підсудність визнається лише між комерсантами та юридичними особами публічного права, і закон за загальним правилом вважає таку угоду виключною — якщо не домовлено про інше, позов може бути пред'явлений лише до визначеного суду.
До подання позову: вимога, надання строку та медіація
Досудовий етап виконує дві окремі функції: введення боржника у прострочення та виконання, за наявності, досудової умови пред'явлення позову. Це різні речі, і їх не слід змішувати.
У зобов'язаннях, що виникають із договору, направлення повідомлення за загальним правилом є передумовою прострочення та визначає початок нарахування процентів. Для реалізації ж прав вибору закон додатково вимагає надання належного строку; цей строк може бути наданий кредитором, а також щодо його надання можна звернутися до судді. Закон передбачає три випадки, коли надання строку не потрібне: якщо зі становища боржника або його поведінки зрозуміло, що надання строку буде безрезультатним; якщо внаслідок прострочення боржника виконання зобов'язання стало для кредитора марним; якщо з договору випливає, що після невиконання зобов'язання у визначений момент або у визначений строк його виконання більше не буде прийнято. Останній випадок у практиці називають правочином із визначеним строком виконання.
Медіація як досудова умова пред'явлення позову є зовсім окремим інститутом, і тут існує поширена хибна думка: у турецькому праві не існує загальної норми, яка б встановлювала медіацію як обов'язкову умову пред'явлення позову для "будь-якого позову про стягнення грошових коштів". Закон про медіацію сам по собі не визначає сферу застосування; він відсилає до інших законів, зазначаючи: "якщо у відповідних законах передбачено, що звернення до медіатора є умовою пред'явлення позову". Сфера застосування визначена в чотирьох окремих режимах:
Перша — це комерційні справи. Торговельне законодавство визначає звернення до медіатора як обов’язкову умову звернення до суду у комерційних справах, предметом яких є певна грошова сума, а саме у справах про стягнення заборгованості, відшкодування шкоди, скасування заперечення, встановлення відсутності заборгованості та повернення сплаченого. Останні три види позовів було включено до сфери застосування 2023 року; тому дії на підставі старіших джерел можуть призвести до втрати прав. Друга — трудові спори; позови про відшкодування шкоди, що виникла внаслідок нещасного випадку на виробництві або професійного захворювання, виключено з цієї сфери. Третя — споживчі спори, і тут закон передбачає п’ять винятків — одним із них є спори, що виникають із речових прав на нерухоме майно, яке має характер споживчої операції. Четверта — це чотири категорії спорів, прямо передбачені законом про медіацію: спори, що виникають з орендних відносин — крім виселення з орендованого нерухомого майна в порядку примусового виконання без судового рішення —, із поділу рухомого та нерухомого майна й припинення спільної власності, з права власності на окремі приміщення в будівлі та із сусідського права.
Ця класифікація має два практичні наслідки. Якщо спір виникає з договору, який не має комерційного характеру і не підпадає під жоден з цих чотирьох режимів, медіація не є обов'язковою передумовою позову. Натомість, оскільки у комерційних справах сфера дії обмежена п'ятьма видами позовів, вимога про виконання зобов'язання в натурі за загальним правилом залишається поза межами, тоді як у чотирьох видах спорів, визначених законом про медіацію, та у споживчих спорах вид позовної вимоги не має значення — визначальним є джерело спору.
Ще два важливі застереження. Якщо між сторонами укладено арбітражну угоду, ці положення не застосовуються взагалі. Вимоги про забезпечувальні заходи (ihtiyati tedbir) та попередній арешт майна (ihtiyati haciz) також не очікують завершення процедури медіації; тимчасовий судовий захист може бути отриманий раніше, а строк для подання позову не перебігає протягом медіації.
Якщо позов подано без дотримання обов'язкової передумови, наслідки поділяються на два випадки: якщо до медіатора взагалі не зверталися, позов відхиляється з процесуальних підстав через недотримання обов'язкової передумови без вчинення будь-яких процесуальних дій; якщо ж звернення відбулося, але підсумковий протокол не додано до позовної заяви, суд надає один тиждень як остаточний строк. Слід також враховувати, що процедура медіації зупиняє, а не перериває перебіг позовної давності — при зупиненні строк не обнуляється, а продовжує спливати з моменту, на якому він зупинився.
Правила судового розгляду, доказування та письмових документів
Доказування у договірних спорах здійснюється в іншій площині, ніж у позовах про відшкодування шкоди: тут визначальним є те, яким доказом можна довести обставину.
Процесуальний закон встановлює грошову межу: юридичні дії, що перевищують цю межу, мають бути доведені письмовим документом. Межа щороку автоматично збільшується відповідно до коефіцієнта переоцінки, і закон при застосуванні межі бере до уваги дату вчинення юридичної дії, а не дату подання позову. Якщо цю відмінність не врахувати, відносини, встановлені роки тому, оцінюватимуться за поточною межею, що призведе до неправильного результату.
Друге, більш суворе правило стосується доказування всупереч письмовому документу: юридичні дії, що висуваються проти вимоги, підтвердженої письмовим документом, і спрямовані на позбавлення такого документа його юридичної сили або її зменшення, не можуть бути доведені показаннями свідків. Разом ці два правила призводять до того, що у справі, де існує письмовий договір, заява про усну зміну умов не може бути доведена показаннями свідків.
Закон пом'якшив цю суворість у різних аспектах. Окрема стаття перелічує винятки з вимоги про доказування за допомогою письмового документа, і серед них — твердження про вади волі та удавані правочини. Два положення найчастіше застосовуються на практиці. Перше — це інститут, який закон називає "початком доказування"; вислів "письмовий початок доказування", що вживається на практиці, не є терміном закону. Документ, виданий або надісланий особою, проти якої його висувають, або її представником, якщо він не доводить повністю заявлений правочин, але робить його існування ймовірним, дає змогу допитати свідків. Друге — правило про доказування за допомогою письмового документа не застосовується у разі прямої згоди протилежної сторони.
Щодо електронного листування потрібне окреме уточнення. Дані, що містять безпечний електронний підпис, мають силу письмового документа. Натомість електронні листи, SMS та повідомлення в месенджерах не мають спеціального положення в законодавстві; вони є документами у значенні процесуального закону, не вважаються письмовими документами, але за наявності відповідних умов можуть становити початок доказування і підлягають вільній оцінці судді.
Також у 2026 році набула чинності процесуальна зміна: положення про позов із невизначеною вимогою скасовано 31 липня 2026 року. Натомість запроваджено нову можливість для часткового позову — у випадках, коли пред'явлено лише частину вимоги, предмет вимоги може бути збільшений лише один раз у тому ж провадженні та без застосування заборони на розширення позовних вимог до завершення судового дослідження; у такому разі вважається, що позовну давність перервано з дати подання позову також щодо збільшеної частини. У позовах, поданих до цієї дати, продовжує застосовуватися попереднє регулювання.
Рішення, відсотки та виконавче провадження
У грошових вимогах, що випливають із договору, відсотки нараховуються за двома підставами: відсотки, визначені договором, та відсотки за прострочення. Відсотки за прострочення нараховуються з дати, коли боржник допустив прострочення. Щодо ставки існує триступенева градація: договірні відсотки за прострочення; якщо їх не визначено договором, але договірні відсотки вищі за законну відсоткову ставку, застосовується ця ставка; якщо ж немає і цього, застосовується законна відсоткова ставка. Якщо середній ступінь пропустити, у договорах із високими договірними відсотками кредитор зазнає втрати права на відповідну суму.
Метод визначення законної відсоткової ставки докорінно змінився 31 липня 2026 року. Режим фіксованої ставки було скасовано, і ставку визначено як вісімдесят відсотків облікової ставки, яку Центральний банк Турецької Республіки застосовував до короткострокових кредитних операцій 31 грудня попереднього року. Закон також передбачає коригування в середині року: якщо зазначена облікова ставка 30 червня відрізняється від ставки, застосованої 31 грудня попереднього року, на п’ять або більше пунктів, то у другому півріччі року застосовується вісімдесят відсотків ставки, визначеної 30 червня. Для цієї зміни не передбачено перехідних положень, залежних від дати події чи договору; отже, відсотки розраховуються за окремими періодами, і до періоду до 31 липня 2026 року та після нього застосовуються різні ставки. Наслідком зміни є зростання ставки в кілька разів — будь-який розрахунок відсотків, здійснений без розмежування періодів до та після 31 липня 2026 року, є помилковим.
Закон встановив обмеження і для відсотків, визначених договором, причому це обмеження не єдине: договірні відсотки не можуть бути визначені в розмірі, що перевищує законну відсоткову ставку більш ніж на п’ятдесят відсотків, а відсотки за прострочення — більш ніж на сто відсотків, тобто перші становлять півтори, а другі — дві законні ставки. Оскільки законна ставка зросла, ці обмеження також зросли.
У комерційних операціях ситуація інша, і там діє кілька ставок. Якщо ставку не визначено договором, відсотки за прострочення у комерційних операціях визначаються відповідно до ставки, що застосовується в авансових операціях, оголошеної Центральним банком; коли ця ставка вища за законну відсоткову ставку, можна вимагати цю вищу ставку, навіть якщо між сторонами немає договору. Існує також окреме регулювання щодо прострочення оплати за постачання товарів і послуг, і деякі його положення є імперативними — у випадках, коли кредитором є мале або середнє підприємство чи сільськогосподарський або тваринницький виробник або боржник має статус великого підприємства, строк оплати не може перевищувати шістдесят днів. Ці дві умови застосовуються не сукупно, а окремо.
На стадії виконання рішення процедури стягнення, арешту та продажу здійснюються відповідно до правил виконавчого провадження; детальніше це розглянуто на сторінці виконавче провадження та банкрутство.
Що можна вимагати у разі порушення
Альтернативні права у разі порушення договору
Точне виконання та відшкодування шкоди за прострочення
Коли боржник допускає прострочення, першою можливістю кредитора є продовжувати вимагати точного виконання зобов'язання та додатково вимагати відшкодування шкоди, завданої простроченням. Закон регулює це як загальний наслідок прострочення; передбачено, що боржник зобов'язаний відшкодувати шкоду, завдану простроченням, якщо він не доведе відсутність своєї вини у виникненні прострочення.
Для грошових зобов'язань мінімальним відшкодуванням цієї шкоди є проценти за прострочення. Якщо кредитор доведе, що зазнав шкоди, яка перевищує суму процентів, він може також вимагати відшкодування шкоди, що перевищує суму процентів; боржник звільняється від цієї відповідальності лише довівши відсутність будь-якої своєї вини. Закон також передбачає, що якщо розмір такої шкоди можна визначити під час розгляду справи, суддя на вимогу позивача, ухвалюючи рішення по суті справи, має присудити й цю суму.
Перевага цього шляху полягає в тому, що альтернативні права не вважаються вичерпаними: кредитор, продовжуючи очікувати на виконання, може перейти до інших способів захисту, коли настане умова щодо надання строку.
Шкода, завдана невиконанням зобов’язання
У взаємозобов’язуючих договорах, коли боржник прострочив виконання, кредитор може надати розумний строк для виконання зобов’язання або вимагати, щоб цей строк був встановлений суддею. Якщо виконання не відбудеться протягом строку, кредитор, хоча й має право в будь-який час вимагати виконання зобов’язання та відшкодування збитків за прострочення, може, негайно повідомивши про відмову від вимоги виконання, вимагати відшкодування шкоди, завданої невиконанням зобов’язання.
Це власне формулювання закону; на практиці ця категорія називається позитивними збитками — цей термін у законі не згадується. У доктрині та на практиці вважається, що ці збитки обчислюються як різниця між становищем, у якому кредитор перебував би, якби договір був виконаний належним чином, і становищем, у якому він фактично перебуває. Різниця у витратах, що виникає внаслідок отримання замінного виконання невиконаного зобов’язання, і втрачена вигода оцінюються в цих межах.
Повідомлення має бути зроблене негайно — це чіткий припис закону; запізніле повідомлення ставить під сумнів можливість скористатися цим способом.
Шкода, завдана внаслідок недійсності договору
У цьому ж положенні кредитору надається третя можливість: відмовитися від договору, негайно повідомивши про відмову від виконання.
У разі відмови від договору (dönme) сторони взаємно звільняються від обов’язку виконання та можуть вимагати повернення вже наданого. Кредитор також може вимагати відшкодування збитків, яких він зазнав унаслідок втрати договором чинності; боржник може звільнитися від цього обов’язку, довівши відсутність своєї вини. На практиці цей вид вимог називають негативним інтересом — це не термін закону. Витрати на укладення договору та витрати, понесені для підготовки до виконання, розглядаються в цьому контексті.
Відмову від договору (dönme) не слід плутати з розірванням. У договорах із безперервним виконанням та в разі, якщо виконання вже розпочалося, закон замість відмови від договору зберігає за кредитором право на розірвання (fesih).
Адаптація та неможливість виконання
Зміна обставин після укладення договору в деяких випадках впливає на обов’язок виконати зобов’язання.
Якщо виконання зобов'язання стає неможливим з причин, за які боржник не може нести відповідальність, зобов'язання припиняється. У двосторонніх договорах боржник, звільняючись від свого обов'язку, зобов'язаний повернути отримане від іншої сторони виконання за правилами про безпідставне збагачення та втрачає право вимагати виконання, яке ще не було йому надане. Також вимагається, щоб боржник невідкладно повідомив кредитора про неможливість виконання та вжив необхідних заходів для запобігання збільшенню шкоди.
Надмірна складність виконання є окремим інститутом, і закон пов'язує його застосування з чотирма умовами: настання надзвичайної обставини, яка не була передбачена і не могла бути передбачена; ця обставина не пов'язана з боржником; вимога виконання від боржника суперечила б принципам добросовісності; боржник ще не виконав своє зобов'язання або виконав його, зберігши свої права. Точний текст умов наведено в розділі «Часті запитання» нижче. Якщо умови виконуються сукупно, боржник має право вимагати від суду пристосування договору до нових умов; якщо це неможливо, він може відмовитися від договору, а в договорах із безперервним виконанням, як правило, має право на розірвання.
Закон також прямо охоплює зобов'язання в іноземній валюті, зазначаючи: "Положення цієї статті застосовуються також до зобов'язань в іноземній валюті". Водночас питання про те, чи є саме по собі зростання курсу надмірною складністю виконання, у законі не врегульоване; особливо щодо елемента передбачуваності, чотири умови мають бути оцінені окремо в кожному конкретному випадку.
Перевірка дійсності
Недійсність, вади волі та загальні умови договору
Не кожне положення, викладене в тексті, породжує правові наслідки. Дійсність договору або окремих його положень підлягає окремій перевірці, і результати цієї перевірки можуть відрізнятися.
Абсолютна недійсність є найтяжчим наслідком. Договори, що суперечать імперативним положенням закону, моралі, публічному порядку, особистим немайновим правам або мають неможливий предмет, є абсолютно недійсними. Частина друга тієї самої норми встановлює правило часткової недійсності: недійсність частини положень договору не впливає на дійсність решти; однак якщо зрозуміло, що договір не було б укладено без цих положень, весь договір є абсолютно недійсним. У законі відсутнє положення про те, що суд має враховувати абсолютну недійсність за власною ініціативою; це визнається в доктрині та судовій практиці.
Вади волі діють інакше: тут договір укладено, і виникає право не бути пов'язаним. Закон урегульовує три випадки — помилка, обман і погроза. Випадки істотної помилки перелічені в законі із застереженням "зокрема"; перелік не є вичерпним, а лише примірним, а прості арифметичні помилки врегульовано окремо.
Щодо обману важливим є застереження закону: обманута сторона не є пов'язаною договором, навіть якщо її помилка не є істотною. Обман третьої особи та погроза третьої особи натомість підлягають протилежному режиму. При обмані вимагається, щоб інша сторона договору знала про обман або могла знати про нього; при погрозі такої умови немає — незнання іншою стороною про погрозу може породити лише обов'язок відшкодування з міркувань справедливості.
У цих випадках право не бути пов'язаним обмежено однорічним строком: один рік від моменту, коли сторона дізналася про помилку або обман чи коли вплив погрози відпав. Закон своєрідно висловив наслідок цього строку — якщо протягом строку сторона не повідомить, що не є пов'язаною договором, або не вимагатиме повернення наданого нею, то вважається, що вона схвалила договір. Закон тут не використовує кваліфікацію "преклюзивний строк" — це найменування, що належить доктрині. Закон додатково передбачив, що вважання схваленим договору, який не є обов'язковим через обман або погрозу, не усуває права на відшкодування; у разі помилки режим відшкодування встановлено в окремій статті й у протилежному напрямі — сторона, яка помилилася, якщо вона винна, може бути зобов'язана відшкодувати збитки іншій стороні.
Надмірне використання є четвертим критерієм контролю — термін "gabin" зі скасованого закону більше не вживається. Якщо у договорі існує явна невідповідність між взаємними наданнями і ця невідповідність досягнута шляхом використання скрутного становища, необачності або недосвідченості потерпілої сторони, вона може заявити, що не вважає себе пов'язаною договором, або вимагати усунення невідповідності між наданнями. Ці дві можливості є альтернативними. Щодо строків закон встановлює подвійне регулювання: один рік і в будь-якому разі п'ять років від укладення договору. Початок однорічного строку не однаковий для трьох підстав — при необачності чи недосвідченості береться момент, коли про це дізналися, а при скрутному становищі — момент припинення цього становища.
Повноваження на представництво є окремим питанням і найчастіше оспорюються у корпоративних правочинах. Договір, укладений неуповноваженим представником, не створює обов’язків для особи, яку він представляє, якщо ця особа його не схвалить. Якщо схвалення не відбулося, інша сторона може вимагати відшкодування завданої їй шкоди, і закон покладає тягар доказування на неуповноваженого представника: представник звільняється від цієї відповідальності лише в тому разі, якщо доведе, що інша сторона знала про відсутність повноважень. Тому те, чи бачила інша сторона документ про повноваження, безпосередньо впливає на результат справи.
Режим загальних умов договорів контролює типові договори, складені в односторонньому порядку. Його ядро утворюють чотири положення. Перше — це контроль за обсягом: для того щоб загальні умови, що суперечать інтересам іншої сторони, вважалися частиною договору, сторона, яка їх розробила, повинна чітко повідомити про їхнє існування, надати можливість ознайомитися з їхнім змістом, а інша сторона має їх прийняти; в іншому разі ці умови вважаються ненаписаними. Друге — це заборона, яка діє протилежно до режиму загальної недійсності: якщо наявні умови, що вважаються ненаписаними, решта договору залишається чинною, і сторона, яка їх розробила, не може стверджувати, що без цих положень вона не була б зобов’язана іншими. Третє — це визнання ненаписаними застережень, які надають стороні, що розробила умови, право в односторонньому порядку змінювати положення на шкоду іншій стороні або вносити нові положення. Четверте — це правило тлумачення: загальні умови, які можуть мати кілька значень, тлумачаться на шкоду стороні, що їх розробила. Закон окремо зазначив, що обсяг, тип шрифту та форма цих умов не мають значення для їхньої кваліфікації, і передбачив, що цей режим незалежно від їхніх характеристик застосовується також до договорів, складених особами та організаціями, які надають послуги на підставі дозволу. Крім того, закон визнав ненаписаними з окремої підстави загальні умови, які є чужорідними для природи договору та особливостей справи, а також запровадив положення про контроль за змістом. Тому режим не обмежується чотирма положеннями.
Наостанок — застереження про імперативність: строки, визначені в загальних положеннях про позовну давність, не можуть бути змінені договором, і не можна заздалегідь відмовитися від позовної давності. Ця заборона не охоплює всі строки, специфічні для певного типу договору — детальніше це розглядається в розділі про позовну давність нижче. Водночас суд не може застосувати позовну давність з власної ініціативи, якщо на неї не посилаються — вимога, строк якої минув, не відхиляється з цієї підстави, якщо інша сторона не заявить про це як заперечення.
Строки
Позовна давність за вимогами, що виникають із договору
Позовна давність за вимогами, що виникають із договору, відрізняється від дворівневої структури в деліктних зобов'язаннях: тут за загальним правилом діє єдиний строк, і цей строк починає перебіг із настанням строку виконання зобов'язання. Короткого строку, залежного від обізнаності, немає. Це є загальним правилом для вимог, що виникають із договору; спеціальні положення щодо недоліків пов'язують початок перебігу з передачею, відступленням або переходом права власності — цю відмінність показано в таблиці. Тривалість строку залежить від типу договору.
Загальне правило — десять років, якщо в законі немає іншого положення. Крім того, закон передбачає п'ятирічний строк для певної групи вимог і вичерпно перелічує їх в одній статті — у статті немає таких розширювальних формулювань, як «зокрема». Перелічені шість груп такі: періодичні платежі, як-от орендна плата та проценти на основну суму; плата за проживання та харчування в готелях, ресторанах тощо; вимоги, що виникають із дрібних ремісничих робіт і дрібних роздрібних продажів; вимоги учасників товариства один до одного та до товариства; вимоги, що виникають із договорів доручення, комісії, агентування та некомерційного посередництва; та вимоги, що виникають із договору підряду — за винятком випадків, коли має місце груба вина підрядника. Вимога, не включена до переліку, підлягає загальному строку, якщо немає спеціального положення. Запис у цьому переліку «вимоги, що виникають із договору підряду» стосується вимог, що виникають із договору, таких як винагорода; позови, що виникають унаслідок недоліків виконаної роботи, регулюються окремим положенням і мають власні строки, зазначені в таблиці нижче.
| Підстава вимоги | Строк | Початок |
|---|---|---|
| Загальне правило (якщо в законі не встановлено інше) | 10 років | дострокове настання строку виконання |
| Шість груп вимог, вичерпно перелічених у законі | 5 років | дострокове настання строку виконання |
| Недоліки проданого (у разі звичайного продажу) | 2 років | передача проданого покупцеві |
| Недоліки під час продажу будівлі | 5 років | перехід права власності |
| Недоліки при продажу будівлі (груба необережність продавця) | 20 років | перехід права власності |
| Недоліки у договорі підряду (крім нерухомих споруд) | 2 років | передача |
| Недоліки за договором підряду (у нерухомих будівлях) | 5 років | передача |
| Недоліки за договором підряду (груба вина підрядника) | 20 років | передача |
Не слід плутати третій і четвертий рядки таблиці: при загальному продажу дворічний строк починається з передачі проданого майна покупцеві, і продавець може взяти на себе довший строк; натомість п’ятирічний строк, який закон передбачає для продажу будівлі, регулюється окремим положенням і застосовується лише тоді, коли йдеться про будівлю — земельні ділянки або поля без будівель виходять за межі цього рядка — і починається з переходу права власності, тобто з реєстрації в реєстрі прав на нерухоме майно. При загальному продажу, якщо продавець виявив грубу вину, передавши продане майно з недоліками, закон лише зазначає, що дворічний строк не застосовується, але не встановлює замінного строку; двадцятирічний строк для продажу будівлі не слід плутати з цим.
У договорі підряду існують три строки, які залежать від характеру дефектного об’єкта: два роки для об’єктів, що не є нерухомими будівлями; п’ять років для нерухомих будівель; і двадцять років незалежно від характеру дефектного об’єкта, якщо підрядник винен у грубій недбалості.
Вимога з безпідставного збагачення не включена до таблиці, оскільки вона не виникає з договору; однак її строк слід знати, оскільки вона є підставою обов’язку повернення у випадках розірвання договору та неможливості виконання. Ця вимога погашається позовною давністю після спливу двох років від дня, коли уповноважена особа дізналася про своє право вимагати повернення, і в будь-якому разі після спливу десяти років від дня виникнення збагачення.
Однорічний строк, що застосовується у разі дефектів волі, також не включений до таблиці і не повинен бути включений: він не є строком позовної давності. Його наслідок також інший — після його спливу вимога не погашається позовною давністю, а сторона вважається такою, що схвалила договір.
Правова природа строків у таблиці також неоднакова. Строки у загальних положеннях про позовну давність не можуть бути змінені договором; натомість щодо дворічного строку для дефектів при звичайному продажу закон прямо передбачає, що продавець може взяти на себе довший строк. Якщо не брати до уваги цю відмінність, з таблиці можна зробити неправильний висновок.
Зупинення та переривання позовної давності є окремою темою. Закон регулює підстави переривання у двох групах. Перша група — це визнання боржником боргу, і ця група наведена як приклад із застереженням "зокрема": сплата відсотків, часткове виконання, надання застави або поруки. Друга група визначена вичерпно — звернення кредитора до суду або арбітра шляхом позову чи заперечення, порушення виконавчого провадження або звернення до конкурсної маси. З перериванням починає перебіг новий строк; якщо борг визнано в борговому документі або закріплено рішенням суду чи арбітра, новий строк становить завжди десять років.
Щодо того, щодо кого переривання має наслідки, для поруки існує спеціальне правило: якщо позовна давність переривається щодо основного боржника, вона вважається перерваною також і щодо поручителя, натомість її переривання щодо поручителя не має наслідків для основного боржника.
Медіація (посередництво) не входить до цих підстав — у повному тексті відповідного закону слово "медіатор" взагалі не згадується. Під час процедури медіації перебіг позовної давності зупиняється, а не переривається; цей наслідок врегульовано в законі про медіацію двома окремими положеннями — окремо для добровільної медіації та окремо для медіації, що є умовою звернення до суду. Різниця між зупиненням і перериванням має практичне значення: при зупиненні строк не обнуляється, а продовжує перебіг із того моменту, на якому він зупинився.
Нарешті, якщо позов було подано передчасно і через це його відхилено, а тим часом строк позовної давності сплив, закон надає додатковий строк у шістдесят днів.
Іноземний елемент
Договори з іноземним елементом
Те, що сторони мають місце проживання в різних країнах, договір має виконуватися за кордоном або товар переміщується через кордон, додає договору додатковий рівень складності: необхідно окремо визначити застосовне право та компетентний орган. У таких місцях, як Аланія, де багато туристів та іноземного населення, це питання може виникнути у договорах купівлі-продажу, надання послуг та будівництва.
Застосовне право та вибір права
У сфері зобов'язальних відносин, що виникають із договорів, законодавство міжнародного приватного права надає сторонам широкий простір для волевиявлення: зобов'язальні відносини, що виникають із договорів, підпорядковуються праву, яке сторони прямо обрали. Вибір права, який без жодного сумніву можна встановити з умов договору або з обставин справи, також є дійсним. Сторони можуть домовитися, що обране право застосовуватиметься до всього договору або до його частини, і можуть здійснити або змінити цей вибір у будь-який час; вибір права, здійснений після укладення договору, має зворотну силу, однак права третіх осіб зберігаються.
Якщо вибір права не здійснено, договір підпорядковується праву, з яким він має найбільш тісний зв'язок, і закон для такого визначення передбачає презумпцію, засновану на характерному виконанні.
Свобода вибору права має дві важливі межі. Щодо споживчих договорів і трудових договорів закон установлює окремі положення та гарантує збереження мінімального захисту, який слабша сторона мала б відповідно до імперативних норм свого права. Положення щодо трудових договорів було змінено 4 червня 2025, і це єдина зміна, яку відповідний закон зазнав з 2007 року. Другою межею є публічний порядок і норми прямої дії.
Міжнародна купівля-продаж товарів
Конвенція Організації Об'єднаних Націй про договори міжнародної купівлі-продажу товарів, стороною якої є Туреччина, набула чинності в нашій країні 1 серпня 2011, і Туреччина не зробила жодних застережень до Конвенції.
Конвенція застосовується до договорів купівлі-продажу товарів між сторонами, комерційні підприємства яких знаходяться в різних державах, у двох випадках: коли ці держави є договірними державами або коли колізійні норми міжнародного приватного права відсилають до права договірної держави. Другий випадок на практиці залишається поза увагою — Конвенція може застосовуватися навіть тоді, коли комерційне підприємство іншої сторони знаходиться в державі, яка не є договірною.
Існує ще один момент, який залишається поза увагою ще частіше: навіть якщо сторони обрали турецьке право, Конвенція продовжує застосовуватися, оскільки Конвенція є частиною турецького права. Водночас пряме виключення застосування Конвенції є можливим; якщо сторони не передбачили такого положення, Конвенція застосовується до договірних відносин.
Сфера застосування Конвенції є обмеженою. Товари, придбані для особистого чи сімейного використання або для задоволення побутових потреб, — крім випадків, коли продавець не знав і не повинен був знати про це, — продажі з прилюдного торгу, продажі в порядку примусового виконання чи в інший спосіб, передбачений законом, а також продаж цінних паперів, оборотних документів і грошей, суден, човнів, суден на повітряній подушці, повітряних суден та електроенергії не підпадають під її дію. Крім того, договори, в яких переважним зобов’язанням є надання робочої сили або послуг, не підпадають під Конвенцію; це положення є визначальним у справах на межі між купівлею-продажем і договором підряду. Питання чинності договору та переходу права власності на товари також залишаються поза межами Конвенції та вирішуються відповідно до застосовуваного національного права.
Два моменти є визначальними на практиці: Конвенція не передбачає вимоги щодо форми для укладення договору, а строки для повідомлення покупцем про недоліки відрізняються від установлених національним правом. У випадках, коли продавець знав про недолік або не міг не знати про нього, окремо передбачено, що продавець не може посилатися на ці строки.
Юрисдикція, арбітраж та забезпечення
У договорах з іноземним елементом сторони можуть домовитися про розгляд спору між ними судом іноземної держави. Закон не вимагає для цієї домовленості письмової форми, а передбачає, що домовленість буде дійсною, якщо доведена письмовими доказами. Питання, що належать до виключної юрисдикції турецьких судів, до цього кола не входять. Закон також передбачає, що у справах, які виникають з індивідуальних трудових договорів, споживчих договорів та договорів страхування, встановлена юрисдикція не може бути усунена угодою сторін.
Арбітраж є найпоширенішою альтернативою в комерційних договорах. У спорах з іноземним елементом, де місце арбітражу визначено як Туреччина, застосовується законодавство про міжнародний арбітраж; той самий наслідок настає, коли сторони домовилися про застосування цього законодавства. Арбітражна угода має бути письмовою. Закон звузив свою сферу застосування у двох моментах: законодавство про міжнародний арбітраж не застосовується до спорів щодо речових прав на нерухоме майно, що знаходиться в Туреччині, та до спорів, які не можуть бути предметом вільного волевиявлення сторін. У разі наявності арбітражної угоди положення про медіацію як умову подання позову не застосовуються.
Щодо забезпечення існують два окремі режими, які не слід змішувати. Обов'язок забезпечення за процесуальним законом стосується позивача, який є громадянином Туреччини і не має звичайного місця проживання в Туреччині. Щодо іноземних фізичних та юридичних осіб існує окреме положення в законодавстві про міжнародне приватне право: іноземні фізичні та юридичні особи, які подають позов до турецького суду, вступають у справу або беруть участь у виконавчому провадженні, зобов'язані надати забезпечення, визначене судом, для покриття витрат на судовий розгляд і виконавче провадження та відшкодування збитків іншій стороні. Оскільки в цьому положенні немає застереження про "звичайне місце проживання", його сфера застосування ширша, ніж у положенні процесуального закону. Суд звільняє від забезпечення на засадах взаємності.
Вручення судового документа відповідачу, який перебуває за кордоном, за загальним правилом здійснюється через компетентний орган цієї держави та в межах міжнародних договорів, стороною яких є Туреччина; якщо адресат є громадянином Туреччини, вручення також може бути здійснено через Посольство або Консульство Туреччини у відповідній місцевості — це не обов'язковий, а альтернативний шлях. Цей шлях суттєво подовжує строк провадження у справі та має бути врахований із самого початку під час планування справи.
Визнання та приведення до виконання іноземних судових рішень
На підставі рішення іноземного суду не можна безпосередньо розпочати виконавче провадження в Туреччині; спочатку необхідно отримати рішення про приведення до виконання від компетентного турецького суду. Компетентним судом є суд першої інстанції, і ці справи розглядаються за спрощеною процедурою судового розгляду. Визнання забезпечує прийняття рішення як остаточного доказу або як такого, що має преюдиціальну силу; можливість примусового виконання залежить від приведення рішення до виконання.
Однією з умов, які закон регулює під заголовком "умови приведення до виконання", є взаємність; ця умова може бути забезпечена міжнародним договором, що ґрунтується на засадах взаємності, нормою закону відповідної держави, яка уможливлює приведення до виконання рішень турецьких судів, або фактичною практикою. Закон чітко передбачив, що ця умова не вимагається для визнання. Серед інших умов — те, що рішення ухвалене у справі, яка не належить до виключної юрисдикції турецьких судів, не суперечить явно публічному порядку, а також те, що особу, проти якої вимагається приведення рішення до виконання, було належним чином викликано або представлено. Слід також враховувати, що оскарження зупиняє виконання.
Іноземні арбітражні рішення підпорядковуються окремому режиму, і закон у цій сфері використовує термін не «умови виконання», а «підстави для відмови». Нью-Йоркська конвенція про визнання та виконання іноземних арбітражних рішень, стороною якої є Туреччина, набрала чинності в нашій країні 30 вересня 1992 року, і Туреччина зробила два застереження: вона заявила, що застосовуватиме Конвенцію лише щодо рішень, винесених на території держави-учасниці, і лише щодо спорів, які вважаються комерційними за своїм характером. Саме тому під час узгодження арбітражного застереження в комерційних договорах важливо заздалегідь враховувати етап виконання рішення.
Критерії оцінки
Критерії оцінки в договірних спорах
Шлях, якого слід дотримуватися в договірному спорі, визначається залежно від того, до якого типу належить договір, чи було його належним чином укладено, від характеру порушення, наявних доказів і часу, що минув від моменту настання строку виконання вимоги. Під час такої оцінки разом розглядаються текст договору, додатки до нього та, за наявності, рамковий договір, документи щодо замовлення й поставки, рахунки та записи про платежі, листування й повідомлення-вимоги.
На етапі підготовки договору пріоритет надається запобіганню спору: чітке закріплення в тексті прав і обов'язків, часу та місця виконання, наслідків прострочення, умови про неустойку, забезпечень, випадків розірвання та відмови від договору, застосовного права та способу вирішення спорів визначає подальший етап. У типових текстах, підготовлених в односторонньому порядку, необхідно від самого початку враховувати контроль за загальними умовами договору.
Те, щодо якої саме вимоги застосовуються кроки, які необхідно завершити до подання позову, визначається окремо в кожній справі; оскільки обсяг обов'язкової медіації як умови звернення до суду змінюється залежно від виду спору, в одній і тій самій ситуації щодо різних відповідачів можуть застосовуватися різні попередні умови.
У справах за участю іноземної сторони або з іноземним елементом додатково оцінюються застосовне право, юрисдикція, арбітраж, забезпечення, повідомлення та виконання іноземних рішень.
У конкретних спорах правова оцінка змінюється залежно від особливостей договору та порушення.
Серед напрямів діяльності бюро — спори у сфері договірного права. Для запиту на зустріч ви можете звернутися через сторінку контактів.
Поширені запитання
Часті запитання
Чи обов'язкова письмова форма договору?
Як правило, ні. Закон встановлює, що чинність договорів не залежить від дотримання будь-якої форми, якщо законом не передбачено інше. Однак існують два окремі питання. Перше: щодо деяких договорів закон передбачив вимогу до форми — договір поруки має бути укладений у письмовій формі, а договір купівлі-продажу нерухомості та договір про обіцянку продажу нерухомості підлягають офіційній формі, і в разі недотримання форми договір не породжує правових наслідків. Друге: доказування. Правочини, що перевищують грошовий поріг, встановлений процесуальним законом, мають доводитися письмовим документом, а проти вимоги, що ґрунтується на такому документі, свідок не може бути допитаний. Тобто проблема найчастіше полягає не в чинності договору, а в доведенні його існування та змісту.
Чи може листування електронною поштою або в месенджері замінити договір?
Договори, для яких не встановлено вимоги до форми, можуть укладатися й шляхом листування; волевиявлення може бути явним або мовчазним. Що ж до доказування, тут потрібне розмежування. Дані, що містять безпечний електронний підпис, мають силу письмового документа та спричиняють усі правові наслідки власноручного підпису. Натомість щодо електронної пошти, коротких повідомлень і записів листування в законодавстві немає спеціальної норми; у розумінні процесуального закону вони є документами, але не вважаються письмовим доказом, що має силу підписаного документа, проте за наявності умов можуть становити початок доказу і дати змогу допитати свідка. Тому листування саме по собі не слід вважати достатнім — його потрібно оцінювати разом із записами про оплату та передачу. Крім того, правочини, які закони підпорядковують офіційній формі або особливій формальній процедурі — як-от передача права власності на нерухомість, обіцянка продажу нерухомості та порука, — не можуть бути вчинені навіть із безпечним електронним підписом.
Інша сторона не здійснює оплату, що мені робити?
Перший крок — ввести боржника у прострочення. У зобов’язаннях, що виникають із договору, прострочення за загальним правилом настає після пред’явлення вимоги; якщо день виконання спільно визначений сторонами, пред’явлення вимоги не потрібне. Пред’явлення вимоги визначає як початок нарахування відсотків за прострочення, так і момент, з якого можна скористатися альтернативними правами. Якщо обираються відмова від виконання або розірвання договору, закон додатково вимагає надання належного строку та передбачає негайне повідомлення про зроблений вибір. На стадії судового розгляду питання про те, чи є медіація обов’язковою передумовою подання позову, визначається залежно від виду спору; єдиного правила, що застосовувалося б до кожного позову про стягнення заборгованості, не існує. Якщо є борговий документ із визнаним підписом, також розглядається можливість безпосереднього звернення до виконавчого провадження.
Чи можу я розірвати договір в односторонньому порядку?
Це залежить від того, чи є договір договором із тривалим виконанням, чи договором з одноразовим виконанням, а також від підстави для розірвання. У договорах із тривалим виконанням та якщо виконання вже розпочалося закон зберігає за кредитором право на розірвання у разі прострочення боржника. У договорах з одноразовим виконанням у разі прострочення іншої сторони за загальним правилом застосовується відмова від договору; для цього спочатку потрібно надати належний строк, а потім негайно повідомити про зроблений вибір. Якщо договір містить положення, що надає право на розірвання, насамперед застосовується це положення. Розірвання без поважної причини може надати іншій стороні право вимагати відшкодування шкоди. Тому перед надсиланням повідомлення необхідно визначити, яке саме право використовується, — цей вибір часто є незворотним.
Неустойка надто висока — чи можна її зменшити?
За загальним правилом, так. Текст закону є чітким: "Суддя з власної ініціативи зменшує надмірну неустойку." Закон не використовує тут спосіб, який залишав би зменшення на розсуд судді. Проте існує важливе обмеження: торгове законодавство передбачає, що боржник, який має статус торговця, не може вимагати від суду зменшення надмірної неустойки. Співвідношення між цими двома положеннями в текстах закону чітко не вирішено, і в тому самому договорі становище сторони, яка є торговцем, і сторони, яка не є торговцем, є різним. Вид неустойки також впливає на результат: за загальним правилом кредитор може вимагати або виконання, або неустойки; можливість вимагати обидва разом обмежена вузьким випадком.
Я поручився, як довго я нестиму відповідальність?
Спочатку перевіряється форма: порука має бути письмовою, а максимальна сума, за яку поручитель несе відповідальність, дата поруки та, за наявності, воля бути солідарним поручителем повинні бути написані власноруч поручителем; порука, що не відповідає цим умовам, не є дійсною. Для одружених осіб за загальним правилом вимагається письмова згода подружжя, і ця згода має бути надана до укладення договору або щонайпізніше в момент його укладення. Це правило не є категоричним — у поруках, наданих власником торгового підприємства, зареєстрованим у торговому реєстрі, та учасником або керівником торгової компанії у зв'язку з підприємством чи компанією, у поруках зареєстрованих у реєстрі ремісників і кустарів у зв'язку з їхньою професійною діяльністю та в деяких видах кредиту згода подружжя не вимагається. Обидві умови перевіряються разом: реєстраційний запис і те, що порука пов'язана з підприємством чи компанією; сам статус не є достатнім; якщо та сама особа поручається за особистий борг третьої особи, згода подружжя все одно потрібна. Щодо строку закон передбачив максимальний строк для поруки фізичної особи; після закінчення строку порука припиняється автоматично, і її перебіг починається з моменту укладення договору поруки. Продовження можливе лише не раніше ніж за один рік до закінчення строку та шляхом письмової заяви, що відповідає формі поруки. Для поруки юридичної особи такого максимального строку немає.
Чи обов'язково звертатися до медіатора перед поданням позову?
Залежить від типу спору, і тут існує поширене хибне уявлення: для кожного позову про стягнення грошового боргу немає загальної норми про медіацію як передумову позову. Сфера застосування визначена в чотирьох окремих режимах. У комерційних справах медіація є передумовою позову у справах про стягнення боргу, відшкодування шкоди, скасування заперечення проти виконавчого провадження, встановлення відсутності заборгованості та повернення безпідставно стягнутого — останні три види позовів були додані до сфери застосування у 2023 році. У трудових спорах вона є передумовою позову; винятком є позови про відшкодування шкоди, що виникає внаслідок нещасного випадку на виробництві або професійного захворювання. У споживчих спорах вона є передумовою позову; існує п'ять винятків, як-от справи, що належать до компетенції споживчого арбітражного комітету, та справи, що виникають із речових прав на нерухомість, яка є предметом споживчої операції. І нарешті, вона є передумовою позову також у спорах щодо оренди, припинення спільної власності, права власності на кондомініум і права сусідства. У договірному спорі, який не належить до цих чотирьох режимів, медіація не є обов'язковою. Якщо є арбітражна угода, ці норми взагалі не застосовуються; клопотання про забезпечення позову та накладення арешту на майно також не зупиняють процес. Позов, поданий без звернення до медіатора, без вчинення будь-яких дій залишається без розгляду з процесуальних підстав.
Курс валют зріс, чи можна адаптувати договір?
Закон категорично не приймає і не відкидає такої можливості. Положення про надмірну складність виконання вимагає одночасного виконання чотирьох умов: виникнення надзвичайної обставини, яку не можна було передбачити на момент укладення договору і якої не можна було очікувати; ця обставина не повинна бути спричинена боржником; вона має змінювати умови виконання на шкоду боржнику настільки, що вимагати від нього виконання суперечило б правилам добросовісності; боржник ще не виконав свого зобов'язання або виконав його, застерігши свої права. Закон, прямо зазначаючи, що "Це положення застосовується також до грошових зобов'язань у іноземній валюті", поширив його дію і на такі зобов'язання. Однак закон не передбачає, що самого лише зростання валютного курсу достатньо для виконання цих умов; зокрема, передбачуваність окремо оцінюється з огляду на обставини конкретної справи. Якщо умови виконано, боржник може вимагати від суду пристосування договору; якщо це неможливо, він може відмовитися від договору, а щодо договорів із тривалим виконанням застосовується розірвання.
Пояснення на цій сторінці мають загальноінформаційний характер і не є правовою думкою чи порадою. Оскільки умови кожної конкретної справи є різними, правова оцінка має здійснюватися з урахуванням особливостей конкретної справи.
Інформація, розміщена на сторінці, опублікована в межах Положення про заборону реклами Союзу адвокатських палат Туреччини з метою надання відомостей про напрями діяльності бюро, без означення спеціалізації; вона не має на меті залучення клієнтів.
Перегляд цієї сторінки або встановлення контакту через розміщені на сторінці посилання чи контактні дані не означає встановлення відносин представництва між адвокатом і особою, яка звернулася, та не означає прийняття справи.
Інформація та строки на сторінці підготовлені відповідно до законодавства, чинного станом на 4 вересня 2026. Оскільки законодавство може змінюватися, обчислення строків у будь-якому разі має здійснюватися відповідно до актуального тексту закону.
Порядок дій у правових спорах, що виникають із договорів, може відрізнятися залежно від виду договору, обов'язків сторін, характеру порушення та наявних документів. Тому під час підготовки договору або його оцінки після виникнення спору важливо чітко й правильно проаналізувати його положення, визначити права та обов'язки і вчинити необхідні дії у встановлені строки.
Merve Kartal
Адвокат